ЕТАПИ ТА ХАРАКТЕР МІЖНАРОДНОГО ЗАХИСТУ УПЦ (2014-2024 РОКИ)

Попри величезну кількість порушень прав вірян Української Православної Церкви міжнародний захист цієї конфесії показує сьогодні найбільш високі системні результати. Слід зазначити, що УПЦ, незважаючи на її критичне становище всередині України, на сьогоднішній момент є лідером результативного захисту на міжнародному рівні, а повістка  порушень прав віруючих перебуває в усіх основних структурах міжнародного правозахисного механізму, мандати яких передбачають розгляд порушень прав людини з боку держав. 

Таке становище виникло з огляду на те, що з 2016 року до роботи із захисту прав УПЦ долучилися міжнародні правозахисні організації, які володіють системними ресурсами і методиками юридичної роботи на дипломатичному рівні. При цьому  істотним є той факт, що така робота проводилася набагато глибше декларативних заяв, якими зазвичай обмежується більшість відомих правозахисних організацій. Фактично були охоплені всі офіційні регламенти захисту прав людини конкретних міжнародних організацій: Ради з прав людини ООН, Комітету з прав людини ООН, Спеціальних доповідачів ООН, Управління Верховного Комісара ООН з прав людини, Ради Європи, ОБСЄ, Європарламенту. До перелічених інстанцій надходили не тільки заяви, а й правозахисні звіти, скарги, на сайтах і в системах документації цих організацій публікувалися письмові звіти з детальним переліком порушень прав вірян УПЦ з відповідними доказами та належною верифікацією. Проводилися роз'яснювальні зустрічі з представниками цих організацій як рівня керівництва, так і рівня провідних спеціалістів, що завжди роблять значний внесок у реальну обізнаність таких організацій про проблему.   Таким чином це дало змогу створити значну поінформованість цих інстанцій про становище УПЦ і профілактувати багато серйозних проблем у 2014-2018 роках. Саме завдяки цьому перша хвиля насильницьких захоплень храмів вичерпалася вже 2016 року, а влада отримала достатньо сигналів про неприйнятність таких взаємовідносин з УПЦ. Однак опоненти УПЦ реалізували новий проект отримання Томосу від Константинопольського Патріархату, після чого хвилю насильства було розгорнуто вже за іншою схемою і на новому рівні.

Зі створенням ПЦУ новою проблемою стало формування негативної системної політики з боку держави по відношенню до УПЦ, що втілювалося в масовій риториці ненависті та юридичних рішеннях органів місцевого самоврядування про «заборону УПЦ», зверненнях з метою припинення прав УПЦ на Почаївську та Києво-Печерську Лаври. Такими рішеннями, а також риторикою політиків формувався тренд посилення агресії по відношенню до УПЦ. Проте в перші роки після отримання Томосу така політика все ж таки не набрала своєї повної сили, так як планували системні опоненти УПЦ, - саме через інтенсивне реагування на ці проблеми на міжнародному рівні. Значна кількість міжнародних запитів від правозахисних організацій надходила на рівні обласних державних адміністрацій, керівників органів внутрішніх справ, прокуратури, СБУ, запити містили попередження щодо наявності міжнародного моніторингу цих проблем, обґрунтування неприпустимості дискримінаційної політики по відношенню до вірян УПЦ, а від державних органів правозахисники вимагали надавати пояснення практично по кожному порушенню прав вірян УПЦ, витребовували документи, аж до стенограм засідань міських та обласних рад, на яких застосовувалась риторика ненависті по відношенню до вірян УПЦ.

Правозахисні організації направляли заяви про відкриття кримінальних проваджень за найбільш одіозними фактами порушень прав вірян і забезпечували діалог із представниками держави Україна на високому дипломатичному рівні, в ООН, структурах ОБСЄ, Ради Європи. Така системна робота дозволяла ефективно стримувати політичні амбіції опонентів УПЦ в роки після ухвалення Томосу і до початку війни. Фактично, тактика гальмування насильства юридичним і міжнародним реагуванням принесла свої результати і в цей період.

З початком війни ситуація змінилася і перейшла в нову стадію. Незважаючи на колосальні виклики, підвищення агресії в суспільстві та посилення атак на структури УПЦ, міжнародну роботу було продовжено, і теза про те, що будь-які порушення прав вірян УПЦ розглядатимуться «через збільшувальне скло» на міжнародному рівні, залишається реальною і сьогодні.

При цьому необхідно розуміти, що міжнародне право та практика реагування міжнародних структур не має інструментів прямого юридичного примусу держави до виконання тих чи інших дій (за рідкісним виключенням), однак достатнє розкриття фактів порушень прав релігійних організацій, з відповідною доказовою базою таких порушень, - дає змогу ефективно впливати на стримування політики держави-порушниці, а в низці випадків - блокувати реалізацію дискримінаційних ініціатив на рівні центральної та місцевої влади. 

Доказом цього є те, що правопорушення, захоплення храмів, а також кримінальні переслідування вірян, які чиняться щодо вірян УПЦ, здійснюються наразі зі значним документальним юридичним прикриттям, що ускладнює доведення на міжнародному рівні того факту, що ці дії є незаконними. Таким чином, державні органи, які порушують права віруючих УПЦ, прагнуть виправдатися перед міжнародними організаціями, прикриваючись різними юридичними трюками, спростування яких напряму залежить від спроможності адвокатів та правозахисних структур працювати на системному рівні міжнародного захисту.

Тобто міжнародна робота не може бути замінена ні декларативними заявами про те, що «права УПЦ порушуються» на інтернет-ресурсах, дружніх до УПЦ, ні навіть листами зарубіжних адвокатів на адресу українського парламенту. Такі дії можуть дати лише тимчасовий короткостроковий ефект, оскільки опоненти УПЦ, як показує практика, навчаються і перебудовують свою тактику у відповідь на міжнародну критику. Таким чином виклики поступово ускладнюються і вимагають дедалі глибшої захисної роботи і детального опрацювання позицій.

Так, якщо у 2014-2016 роках багато храмів захоплювалися «в лоб» без будь-якого обґрунтування, то пізніше вже немає таких випадків, усі захоплення відбуваються після складання протоколів про перехід громади в іншу конфесію, а доведення їх фіктивності в суді не є швидким завданням і не завжди в принципі здійсненне, зокрема й через документальні помилки релігійних організацій УПЦ. Аналогічним чином, раніше органи місцевого самоврядування не працювали системно над подачею судових позовів проти УПЦ, а ухвалювали лише рішення «про заборону», які  підкреслювали дискримінаційне ставлення до конфесії. Тепер же державні органи шукають «недискримінаційні» юридичні підстави для позбавлення прав організацій УПЦ на землю та інше майно, наприклад, використовують помилки в документах з боку громад, недотримання термінів, порушення в процедурі підготовки документів. Над створенням проблем релігійним організаціям УПЦ тепер працюють юридичні відділи державних органів і залучені політичними структурами, зацікавленими в піарі на релігійній темі, кваліфіковані адвокати. 

Таким чином, у реальності для організації якісного захисту УПЦ на міжнародному рівні ситуація, що склалася, вимагає детального опрацювання доказів по всьому масиву справ про порушення прав УПЦ, аналізу поданих проти УПЦ позовів, кримінальних справ, поданих у них доказів, а також постійної трансляції під час конкретних закритих і відкритих міжнародних регламентних процедур фактів порушень прав УПЦ у форматі верифікованих (підкріплених доказами) заяв, скарг, правозахисних звітів і обов'язкової переговорної роботи з боку УПЦ.

Зважаючи на це, міжнародний захист УПЦ надалі ускладнюватиметься, постає питання про те, чи здатні православні конфесії організувати досить ефективний опір системній дискримінаційній політиці, яка постійно трансформується, як по відношенню до УПЦ, так і до інших православних церков, що стикаються зі схожими проблемами.

Олег Денисов
голова правозахисної організації
із консультативним статусом при ЕКОСОР ООН
"Public Advocacy"